Вистава "КомА"
На велике розчарування тих, хто вважає театр «зникаючим видом» у сучасному мистецтві, можна гарантувати – цього не передбачено на найближче майбутнє, навпаки, започатковується зовсім нова тенденція у постановках п’єс, нова драматургія.
По перших репліках розуміємо, що дії розгортаються у школі, серед старшокласників, їх вчителів і батьків. Зовсім як у реальності, всі різні, як і в кожному класі. Можемо побачити і грубіянів-двійочників, і гламурних подружок, що проводять весь вільний час у плітках перед дзеркалом, і відмінників, не обходиться і без вигнанців, що над ними знущаються «авторитети».
На великий подив присутніх, увага котрих була спрямована на сцену, перші слова пролунали зовсім не звідти, а прямо із глядацької зали. Актори, здебільшого студенти університету імені І. Карпенка-Карого і, звісно, артисти Молодого театру, один за одним з’являлись із різних точок приміщення, кожний зі своїми думками, що наче потік свідомості летіли з їхніх вуст. Герої, що схожі на загублені душі, кажуть про свої переживання й відчуття, вони усі наче одне ціле, та одночасно важко вловити зв'язок між ними.
А тепер – сюрприз. Підходять провідники і…окремо кожний ряд запрошують прямувати за ними. Як це? Сьогодні перед вами не буде сцени. Сцена – весь театр, адже дія розгортається і в коридорах, і в гримерних театру, навіть у вбиральні, глядачі прямують за героями, наче справді по коридорах школи, таким чином створюючи повний ефект злиття глядача і вистави.
Усі епізоди не мають хронологічної послідовності, кожна з груп глядачів бачить різні варіації, вони лише відображають переживання героїв, їх одкровення наодинці із собою, міжособистісні стосунки. Сценки також доповнені показом короткометражних фільмів, що школярі нібито знімали самі про себе. Виявляється кожний ховає своє обличчя під маскою, не в змозі жити так, як цього бажає.
В одному з уривків головний винуватець вистави, вигнанець Штефан, звертається до людей у повністю темному залі: «Це я, Штефан. Я помер, а це мій крик душі». Стає більш зрозуміло про які ж то постріли казали герої у вступі. Він проголошує у своєму монолозі те, що не під силу усвідомити, а скоріш, визнати багатьом. Це слова про людей і капіталізм, про те, що ми самі винні у тому, яке суспільство ми створили, те ілюзорне вдале життя недосяжне для нас по нашій же вині, ми проживаємо його в погоні за штучним благополуччям. Дика агресія переповнює не тільки Штефана: кожного з підлітків. «Нехай же маски спадуть додолу».
Відомий письменник Джером Селінджер у своєму славнозвісному романі «Над прірвою у ржі» робить великий акцент на тому, що «ознака незрілості людини - те, що вона хоче благородно померти за справедливість, а ознака зрілості - те, що він хоче покірно жити заради неї». Штефан же своїм фінальним вчинком повністю доводить не тільки свою недорослість: ніякої благородності немає, лише помста за спричинений біль і неможливість жити в симбіозі з цим світом, що наче руйнує його, не даючи шансу на інший кінець.
Кульмінація вистави знову зосереджена у залі, розгорається емоційна суперечка між усіма однокласниками: кожний намагається зачепити за живе, за почуття, принижують один одного. Карін втрачає свідомість. Суєта. Агресія. Всі мимоволі покидають залу-аудиторію. Різка тиша. Лунають чіткі постріли. Один за одним. А на дошці напис – інтерпретація назви вистави.
«Амок – немотивована агресія з людськими жертвами або без них поза якихось етнічних або географічних рамок».
Ясним стає початок вистави – це таки думки убитих однокласником-вигнанцем дітей і вчителі, уся ж основна частина – останній день їхнього життя.
Режисером-постановщиком психологічної драми сучасного австрійського драматурга Фолькера Шмідта та режисера Ґеорґа Штаудахера, перекладеної Наталкою Сняданко, виступив Андрій Май.
Неординарний стиль подачі драматургічного твору, відносно не звичний для сприйняття, зробив свою справу, дійсно зацікавивши поціновувачів гри на сцені. Але не можна не зазначити: для такої сильної основної думки, викриття глибоких пер
